Формування та розгляд справ про воєнні злочини в Україні

Перші фотосвідчення звільненої Бучі, м’яко кажучи, вражають. Мертві тіла мирних жителів, що лежать розстріляні на дорогах біля своїх домівок, багато хто зі зв’язаними за спиною руками – це жахливе видовище. І світ вимагає розслідування та справедливості, оскільки докази воєнних злочинів проти українського народу є очевидними для громадськості. 

Ця ситуація жалива, але, на жаль, не нова. Я родом із Севастополя, з Криму, до якого російські солдати вторглись у 2014 році. Тому історія окупації для мене має особисте значення. Протягом останніх восьми років Міжнародний кримінальний суд розглядав докази позасудових вбивств і зникнень, катувань, політичних переслідувань, а також інших злочинів і грубих порушень прав людини. Тепер вони додаватимуть до цього досьє докази тисяч нових звірств. Колеса міжнародного правосуддя обертаються повільно, і перемога справедливості поки не забезпечена.

Яким би жахливим не був нинішній стан справ в Україні, є багато того, що допоможе прокурорам розвивати справи. Бо звірства інколи розкриваються роками в міжнародних конфліктах – свідків злочинів важко знайти, вони бояться виступити проти своїх агресорів. Тому задокументувати хто насправді був відповідальним за скоєне може бути складно. 

Але в Бучі та інших громадах ми вже бачимо яскраві докази – на відео з мобільних телефонів, у соціальних мережах та на знімках з супутника. З лютого, пильна міжнародна увага до російського вторгнення допомагає отримувати й надавати судам розвідувальні дані в режимі реального часу про переміщення та дії збройних сил президента Путіна. Українські військові збирають цінні телефонні записи, а інші джерела надають знімки з повітря, які підтверджують напади російських військ у Бучі, внаслідок яких загинули мирні жителі.

Українські організації громадянського суспільства, а також державні слідчі органи наполегливо працюють над формуванням доказової бази цих та інших злочинів. Я підтримую  цю роботу як директор Програми «Права людини та Правосуддя» у Міжнародному фонді «Відродження» в Україні, де я працюю вже майже 20 років. А з документуванням злочинів російської агресії я працюю ще з моменту окупації Криму у 2014 році.

Мене та моїх колег розбудили 24 лютого о 5 ранку. Нас вирвали з ліжка звуки російських ракет, що обстрілюють Київ. Я негайно поїхав до офісу, щоб переконатися, що дані про нашу роботу та наших грантоотримувачів будуть надійно перенесені в безпечніше місце на заході Україні. Аби наші сервера, які містять ці дані, не могли бути захоплені або скомпрометовані російськими військами, якщо вони окупуватимуть Київ. Потім я повернувся додому і почав збирати свою сім’ю до Львова, а звук російських літаків над головою забезпечив нам доволі загрозливий саундтрек для цієї подорожі. 

Звідси триває моя робота з документування тяжких злочинів та притягнення винних до відповідальності. Ми підтримуємо наших грантоотримувачів у їх співпраці зі слідчими органами – вони передають зібрані ними докази українським державним органам та направляють десятки повідомлень до прокуратури Міжнародного кримінального суду. Раніше суд уже провів попереднє розслідування за звітом, який ґрунтується на інформації, наданій саме українськими громадськими організаціями.

Але збір та збереження доказів – це лише один крок на шляху до справедливості. Нам потрібно переконатися, що у нас є належні механізми для виявлення цих та інших доказів і притягнення винних до відповідальності. І не лише військовослужбовців на передовій – усіх командирів, які віддавали накази й схвалювали їхні дії, та політичне керівництва країни, яке в підсумку несе відповідальність за цю війну.

Твердження Путіна ще до початку бойових дій, що «України не існує», було своєрідним меседжем російським військовим – можна знущатися, вбивати, ґвалтувати та катувати. Наслідки цього указу ми бачимо в таких місцях, як Буча. І найближчими днями ми побачимо набагато більше жахіть, коли російські війська відступлять з більшої частини української території.

Мабуть, найбільшою перешкодою до справедливості є те, що не існує міжнародних правових механізмів, які б реально розглянули злочин агресії, якщо його вчиняє постійний член Ради Безпеки ООН. Крім того, Росія відмовиться від співпраці з Міжнародним кримінальним судом у розслідуванні воєнних злочинів. Рада Безпеки ООН може зібратися і засудити те, що відбувається, але ж винний сидить у цій раді та зберігає своє право вето. І це суттєво обмежує здатність цього органу притягнути Росію до відповідальності. Як сказав у своїй промові перед Радою Безпеки ООН минулого тижня Президент Зеленський – якщо її члени не можуть зупинити агресію Росії або забезпечити дієві шляхи до правосуддя, «визнайте, що ви не спроможні ні на що, окрім розмов».

У березні Рада Європи – провідна інституція континенту, яка підтримує верховенство права та права людини – призупинила права Росії на представництво. Пізніше Генеральна Асамблея ООН відсторонила Росію від членства в Раді ООН з прав людини. Далі, аби забезпечити правові наслідки для злочину агресії, ми повинні розглянути можливість створення або спеціалізованого, або універсального і затвердженого ООН, суду чи трибуналу. Це також може бути регіональний суд на основі домовленості з Радою Європи чи ЄС. Але це має бути пріоритетом для націй Європи та світу, якщо ми хочемо досягти справжньої відповідальності.

Ось це справжні виклики на шляху до правосуддя. Але вони не повинні зупиняти нас у наших рішучих зусиллях притягнути Росію до відповідальності за її насильницькі вчинки. Аби наблизити це, ми можемо підтримувати українські слідчі органи та допомагати в проведенні судово-медичних експертиз типу озброєння російських військових, яке вони використовували проти мирного населення. Ми можемо співпрацювати з прокурорами, надаючи найсильніші докази, щоб допомогти сформувати стратегію, якої вони дотримуватимуться далі. Адже вони будуть переповнені тисячами можливих справ. Ми можемо заохочувати співпрацю між детективами, прокурорами та суддями по всьому регіону. Можемо допомогти нарощувати спроможність судів і поділитися нашими знаннями та досвідом.

Ми знаходимося на самому початку довгої подорожі. Але мене підбадьорює прояв волі багатьох наших союзників у Європі та в усьому світі. У 2014 році, коли Росія окупувала Крим, увага міжнародної спільноти до її поведінки була не значною. Багато країн і компаній дивилися в якийсь інший бік, прагнучи зберегти свій бізнес та жити як і раніше. Сьогодні ж світ спостерігає і щодня мобілізується, аби вимагати припинення війни і запобігти наслідками гротескних дій Росії. Ця енергія дає мені надію, що ми нарешті зможемо знайти шлях до створення дієвих механізмів розслідування та забезпечити відповідальності за тяжкі злочини, які вчиняються в Україні.